Зимовий похід Армії Української Народної Республіки.

Воєнні аспекти Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки восени 1921 року

Щоб зрозуміти велич подвигу учасників Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки восени 1921 року, варто дізнатися, які великі ворожі сили протистояли жменьці хоробрих.

Наприкінці 1920 – на початку 1921 рр. територію України окуповувала Червона армія Совєтської Росії чисельністю до 1 млн 200 тис. чоловік. Тут дислокувалося 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п'ять армій (4-у, 6-у, 12-у, 14-у, 1-у кінну). Щодо національного складу цих військ, то про нього доповів на т. зв. "V Всеукраїнському" з'їзді Рад (березень 1921 р.) М. Фрунзе: росіяни становили в цей період 85% особового складу Червоної армії в Україні, українці – до 9%, білоруси, татари та інші – до 6%. Ці цифри вщент розбивають твердження про "громадянський" характер війни в Україні і свідчать про завоювання території УНР чужоземними російськими військами.

Хоч росіяни провели протягом 1921 року значну демобілізацію своїх сил, все одно восени в Україні перебувало півмільйонне угруповання окупаційних російських військ. Червоноармійці проводили каральні експедиції проти українських повстанців і грабували український хліб.

Дислокація частин Червоної армії, що перебували на Правобережжі, була наступною:

1. 44-а стрілецька дивізія займала Волинську губернію, причому дві її бригади перебували в південній частині губернії й одна бригада – у північній. Зокрема, 130-а стрілецька бригада займала район Янушпіль (західніше Бердичева) – Н.-Кодня (південніше Житомира) – Полонне; 131-а стрілецька бригада – район Ізяслав – Красилів – Старо-Костянтинів і 132-а стрілецька бригада – район Новоград-Волинськ – Горошки (на північний захід від Житомира) – Овруч. Штаб 44-ї дивізії розташовувався в м. Житомирі.

2. 24-а стрілецька дивізія і 1-й кінний корпус займали Подільську губернію, причому одна бригада 24-ї стрілецької дивізії була висунута в північно-західну частину губернії, інші дві бригади забезпечували південно-східну частину; 1-й кінний корпус розташовувався в районі Хмельник – Літин – Рахни – Брацлав – Вінниця.

Зокрема, 70-а стрілецька бригада 24 дивізії займала район Проскурів – Дунаївці – Деражня і прийняла на себе перший удар українських сил. У зазначених вище пунктах розташовувалися відповідно 209-й, 210-й і 208-й стрілецькі полки; штаб 70-ї бригади перебував в містечку Бар.

71-а стрілецька бригада займала район Томашпіль – Рудниця – Ольгопіль і 72-а стрілецька бригада – район Ладижин – Бершадь; штаб 24-ї дивізії розташовувався в Гайсині. 1-й кінний корпус займав 1-ю кавдивізією район Браїлів – Красне – Брацлав – Немирів і 2-ю кавдивізією – район Сольниця – Хмельник – Літин – Тиврів – Янів. Штаби дивізій розташовувалися: 1-ї у Брацлаві, 2-ї – у Хмільнику; штаб 1-го кінного корпуса перебував у Вінниці.

3. Територія Київської губернії забезпечувалася двома бригадами 45-ї стрілецької дивізії, що займали відповідно північну і південно-західну частини губернії, і 3-м кінним корпусом, що розташовувався 2-ма кавалерійськими дивізіями в південній і південно-східній частині. Зокрема, 133-а стрілецька бригада 45-ї дивізії займала район Радомишль – Чорнобиль – Бородянка, і 134-а стрілецька бригада – район Липовець – Погребище – Козятин. Третя бригада дивізії перебувала за Дніпром, у Ніжині – Чернігові; штаб дивізії стояв у Білій Церкві і кавалерійський полк – у Фастові.

Нарешті, 3-й кінний корпус, до складу якого входили 7-а і 9-а кавалерійські дивізії, розташовувався в районі Умань – Тетіїв – Тараща – Переяслав – Звенигородка. Штаб 7-ї кавдивізії стояв у Звенигородці, 9-ї – в Таращі, штаб корпусу – в Умані. Чисельністю бійців, озброєнням і технічними засобами російські війська незрівнянно перевершували українські.

Перші відомості про перехід кордону українськими військами командування правобережного угруповання Червоної армії отримало з Києва опівдні 28 жовтня. Водночас з-поміж населення розійшлися чутки про багаточисельність українських сил і про початок масового антиросійського повстання. Червоне командування не на жарт занепокоїлося. Воно посилило свої розвідувальні та охоронні органи і зосередило війська в районах їхнього розташування, очікуючи з'ясування обстановки.

Частини 70-ї бригади 24-ї стрілецької дивізії протягом 28/10 зосередилися: 209-й полк – Проскурів (нині – Хмельницьк), 208-й – Деражня, 210-й – Дунаївці; полк київських курсантів побатальйонно: Бар – Єлтушків; бронепоїзд № 15 – Деражня. На світанку 29 жовтня бригаді було наказано перейти до активних дій, а частинам 44-ї дивізії і першого кінного корпусу запропоновано стягти полки до штабів і приготуватися перешкодити українському війську наступати в східному і північно-східному напрямках.

Тим часом, українська сторона на світанку 29-го жовтня залишила станцію Ярмолинці, рушивши спочатку в південному напрямку. За ними погналися частини 70-ї бригади, 209-й полк якої о 14 годині зайняв без бою станцію Ярмолинці. 208-й полк рушив з Деражні до ст. Ярмолинці; після одержання звісток про відхід українців на південь був затриманий у районі Михалпіль; полк курсантів протягом 29 жовтня рухався на Зіньків, а 210-й полк вислав 2 батальйони з Дунаївців назустріч українцям з півдня.

У ніч з 16 на 17 листопада 3-я бригада ночувала в районі сіл Олізарівка – Красилівка – Воровськ (усі пункти на схід від м. Ксаверів) і вранці 17-а рушила вслід за Волинською групою Ю. Тютюнника, з'єднавшись із другою бригадою. Діями російської кінноти керував командир 9-ї кавалерійської дивізії Г. Котовский.

Рух Волинської групи з с. М. Миньки прикривав заслін з піхоти, виставлений на південно-західній околиці цього села. Під ударом переважаючих сил ворожої кінноти, частково спішеної, заслін був збитий і розсіяний. Однак Волинська група продовжувала завзято відбиватися від атак окупантів. Під ударами 54-го спішеного і 53-го кінного ворожих полків українські воїни відступили до с. Звіздаль на північ від с. М. Миньки. Там вони були оточені російськими 53-м і 54-м кавалерійськими полками. В ході нерівного кривавого бою частина українських військовиків загинула, а інші потрапили у ворожий полон. Російські бандити, нехтуючи міжнародним гуманітарним правом, люто знущалися над полоненими українцями, а потім розстріляли 359 героїв.

Після бою частини 9-ї кавдивізії 18 листопада зосередилися: 3-я бригада в районі с. Базар; 2-а бригада рушила у район сіл Васьковичі – Михайлівка (на північний схід від ст. Коростень) і 1-а бригада зосередилася в с. Чернявка.

Подальші дії російських частин були спрямовані на погоню за генералом Ю. Тютюнником, на переслідування загону отамана Чорного і на "зачистку" території від повстанців.

Для переслідування генерала Ю. Тютюнника від частин 3-ї бригади 9-ї кавалерійської дивізії був виділений невеликий "летючий" загін у 90 вершників на кращих конях, якому було наказано, рухаючись слідами українців, будь-що-будь наздогнати і захопити самого Ю. Тютюнника. Опитуванням місцевих жителів було встановлено, що його загін 18 листопада пройшов на Россохи (на південний схід від Овруча) і далі в північно-західному напрямку. Незважаючи на всі зусилля, "летючому" загону не вдалося догнати Ю. Тютюнника, який, пройшовши на м. Славечно і далі на Журжевичі, що на північ від Олевська, у ніч з 20 на 21 листопада перейшов на контрольовану поляками територію.

Загін отамана Чорного 18 листопада був виявлений червоними на північ від станції Тетерів. Чисельність повстанців визначалася в 150 шабель і 100 багнетів. Одержавши, очевидно, звістку про поразку Волинської групи генерала Ю. Тютюнника, повстанці почали відступ на Комарівку – Гуту-Заболоцьку – Царівку, де були 21 листопада опівдні. Їх переслідували в цей час загони кінних розвідників 398-го і 399-го полків 45-ї дивізії і 42-й кавалерійський полк 7-ї кавдивізії червоних. Незважаючи на всі спроби росіян знищити повстанський загін, 25 листопада він пройшов через с. Жуків і, минувши с. Мар'янівку на північний схід від м. Острог, о 7-й годині ранку перейшов через польсько-російський кордон в напрямку на с. Милятин.

Незважаючи на свою велетенську чисельну і технічну перевагу, яка, врешті, й дала змогу завдати поразки воякам УНР, російські війська діяли боязко, мляво і допустили до прориву українських частин на окуповану росіянами українську територію.

Дійсно, повстанці, незважаючи на кинуті для знищення їх значні сили, увесь час просувалися з одного району в інший, маневрували, відривалися від переслідувачів і встигли навіть проникнути майже до самого Дніпра, у район, безпосередньо прилеглий до столиці Правобережжя – Києва. Російські кавалерійські частини не довели своєї переваги проти супротивника, в більшій своїй частині пішого й обтяженого хворими, пораненими й обозом.

Регулярні частини російської Червоної армії виявилися не пристосованими до боротьби з рухливими повстанцями внаслідок своєї залежності від недосконалого тилового забезпечення і громіздких обозів. Зрештою, росіяни за звичкою й далі займалися "самопостачанням" за рахунок місцевого населення, що зводилося до брутального захоплення продовольства й фуражу і всіляких незаконних дій. Тому українське населення допомагало не їм, а повстанцям і попереджало своїх про небезпеку. Розвідка ж росіян діяла слабо і не забезпечувала вчасно свої штаби необхідною інформацією. Відповідно, росіянами не були використані бронепоїзди для прикриття залізничних ділянок у пунктах переходу їх повстанцями і зовсім не використані бронезагони й авіація.

Командування російських військ свої прорахунки в операції проти української сторони "звалили" на бездоріжжя і сильно пересічену місцевість у південній частині Поділля, густі ліси на Волині, а також вкрай погану погоду. Мовляв, внаслідок надзвичайно тяжких умов пересування, дощу з мокрим снігом, холодного вітру й страшній ожеледі сильно виснажилися кавалерійські частини і не виконали в повному обсязі поставлених завдань.

Однак від негоди страждали й українські військовики. Та гріла їх віра в правоту свого діла, мужність і любов до Батьківщини. Разом з тим, Другий Зимовий похід не досяг своєї мети через низку несприятливих факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характерів.

Не маючи дійсно реальної сили і достатньої кількості зброї для планомірного наступу проти російських військ, українське командування було змушене впродовж всієї операції обмежуватися перекиданням на окуповану росіянами територію окремих загонів із розрахунком на організацію масового повстання серед населення і на поповнення своїх рядів, зброї і кінського складу за рахунок трофеїв. Однак, крім окремих селянських виступів у прикордонній смузі і пунктах проходження повстанців, більших повстань організувати не вдалося, а розрахунок на поповнення озброєння за рахунок розбитих російських частин не справдився.

Недоліком у діях військовиків УНР була їхня розрізненість. Виступи по черзі в різних пунктах кордону і вступ на окуповану росіянами територію України невеликими групами, що складалися наполовину, а іноді й більше з піхоти, свідчили про катастрофічний брак необхідних матеріальних засобів, без яких відвоювати Правобережжя України було вкрай проблематично.

Ще одним прорахунком походу, побудованого на планах організації масових повстань і партизанських загонів серед місцевого українського населення, була незадовільна організація на окупованій росіянами території широкої політичної роботи до початку бойових дій і під час них. Без цього не можна було сподіватися на досягнення успіху у війні з окупантами. Характер збройного виступу не дозволив створити необхідні для систематичної політроботи постійні органи і під час перебування на окупованій території військовикам УНР довелося обмежитися поширенням відозв, наказів і деякої антикомуністичної літератури.

На успіхові походу позначився і брак кавалерії. Дії української сторони сковувалися перевагою в її рядах піхоти, хоча і посадженої на підводи, однак без необхідної в партизанській війні рухливості. Відсутність у Ю. Тютюнника чисельної кінноти стало однією з головних причин невдачі Другого Зимового походу.

Ще одна проблема, яка є характерною для всіх повстанських армій, – це нестійкість партизанських підрозділів внаслідок слабкої навченості бійців і недостатньої згуртованості загонів. Тому слід більш ретельно підбирати й вишколювати повстанські кадри, особливо командні. Від енергійних і відважних командирів під час повстанської війни, а при партизанських діях особливо, залежить більша частина успіху.

Хоча від подій 1921 року нас віддаляють 85 років, однак ми повинні вивчати бойовий досвід наших попередників, вчитися в них любити й захищати Батьківщину, примножувати успіхи і враховувати помилки. Боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу не завершилася. Вона тільки ведеться в інших формах. І наше завдання – її виграти!

Михайло ПОЛІЩУК

Електронна версія часопису Конгресу Українських Націоналістів.