Чотири роки тому не стало першої голови Конгресу Українських Націоналістів, голови ОУН(р), багатолітнього президента Антибільшовицького Блоку Народів, непересічної українки й просто чарівної жінки Слави Стецько. Сьогодні ми схиляємо голови перед цією Великою донькою України, яка своїм життям дала нам приклад жертовного служіння своїй батьківщині.
Пропонуємо вашій увазі одне із перших інтерв'ю Слави Стецько в Україні, котра тоді ще робила перші кроки до своєї незалежності.

Марія БАЗЕЛЮК,
часопис «За вільну Україну»,
29 червня 1991 року

— Пані Ярославо, що давало Вам сили на чужині, незламність у боротьбі?

— Думаю, що найглибший сенс життя полягає в служінні великій ідеї. Моїм ідеалом завжди було служіння українській нації. Хотіла б бачити Україну вільною.

— Що, на Вашу думку, слід зробити, щоб здійснити цю мету?

— Насамперед треба зорганізувати нашу українську силу. Українська нація має величезний потенціал, величезні природні багатства, прекрасних людей. Коли ми всі зрозуміємо, що зараз дуже сприятлива ситуація, то зможемо разом з іншими поневоленими народами розвалити імперію і відбудувати національну, самостійну демократичну державу. Нині і вільний світ сприяє відновленню нашої самостійності.

— Але ж позиція керівників західних країн нерідко схиляється в бік Союзу...

— У вільному світі є сили — в парламентах, військових структурах, громадських рганізаціях, які виступають за те, аби поневолені народи стали вільними. Інша тенденція така: зберегти московсько-совєтську імперію. Прихильники останньої побоюються, що коли народи стануть самостійними, то буде хаос. Але рівночасно є контраргументи тієї частини, яка значною мірою освідомлена нашою еміграцією. То Боже провидіння, що стільки українців опинилося за межами рідної землі. Це була політична еміграція, котра відчувала велику місію — бути представником народу, якого позбавили мови. Іноді навіть жартома казали, що кожен українець є амбасадором української нації. Цю роль дуже серйозно виконували наші робітники, інтелігенція, політичні партії. Я не знаю жодної організації чи партії серед української еміграції, яка б не виступала за самостійну Україну. І, працюючи у закордонній вітці нашого визвольного руху, завжди говорила про це представникам інших держав.

— Наш народ часто роз'єднують незгода, небажання порозумітися заради головного.

— Українців у світі 55 мільйонів, це багато. Як всякий народ, маємо багато партій, організацій. Українська нація завжди була демократичною, ще з часів Запорізької Січі. Річ не в тім, що є багато напрямків і орієнтацій. То цілком природно. Річ у тім, що ми втратили в собі організовану силу. Нація мусить мати свою власну владу. Доки нема держави, її роль мають виконувати організації, а їх провідники — узгіднювати зусилля і всю енергію спрямовувати проти одного ворога, який у нас залишився.

Союз в дійсності стоїть на глиняних ногах і розвалюється через економічні проблеми, а головне — через національні. Так вважають не лише наші представники, але й спеціалісти, знавці справ Сходу, такі, як Бжезінський, Кісінджер. Вони аналізують розвиток подій і вважають за потрібне налагоджувати контакт не лише з Горбачовим, але й з визвольними рухами поневолених народів, які завтра створять самостійні держави. Кілька років тому люди не думали, що Німеччина об'єднається, а сьогодні — це доконаний факт. За короткий час Україна буде вільною державою. Так вважають західні спеціалісти, і вони вже сьогодні хотіли б зав'язати співпрацю з Україною. Наприклад, Ніксон після перебування не лише у Москві, але й у Києві, запропонував Бушеві налагодити прямі зв'язки з республіками, зокрема з Україною.

— Майже у всьому світі є українська еміграція, вона підтримує контакти з діловими та політичними колами країн світу. Що це дає Україні?

— Ми маємо зв'язки з президентами, міністрами, парламентаріями, науковцями, молодіжними організаціями, але не лише тих країн, де є наша еміграція, а й там, де її нема. Наприклад, на Далекому Сході — з Тайванем, Японією, Філіппінами, Цейлоном, Індією. Свого часу з китайської території велися радіопередачі українською мовою на Зелений Клин. У 1955 році Ярослав Стецько був запрошений до Китаю і підписав договір співпраці з національним китайським урядом, а через 1,5 року туди поїхала наша місія і діяла як наше дипломатичне представництво. З території Китаю протягом 12 років українською мовою велися радіопередачі для наших земляків на Далекому Сході. Пізніше цю місію замінив професор Косик з дружиною та багатолітній політв'язень Юліан Заблоцький. Згодом ми розбудовували контакти в Кореї, Південній Америці, Австралії. Українська еміграція має широкі зв'язки на рівні парламентів демократичних держав.

— На жаль, український парламент демократичним назвати не можна. Горезвісна група «239» гальмує державотворення.

— Я вважаю, що всі ті комуністи, які бажають добра для українського народу, мають покласти партійні квитки, покинути ту комуну, бо то сором ще сьогодні її триматися, а стати на чисто українські, людські, християнські позиції. Наш нарід виплекав у себе такі високі ідеали, що ми не потребуємо запозичувати чужі ідеології, найліпше, якщо вони будуть випливати з наших традицій, з нашої історії. Ми маємо таке світле минуле, яке сягає Трипільської культури, за нами — історія у сім тисячоліть. На чужі землі не зазіхаємо, нікого не збираємося винищувати, національним меншинам гарантуємо рівні права. Я дуже тішуся, що в Україні немає інтерфронту. Це доказ зрілої дипломатичної поведінки демократичних сил, а також, що національні меншини так само хочуть, аби була самостійна Українська держава, і вірять, що в ній права людини будуть гарантовані.

— Що цінне, на Вашу думку, може внести українська нація в сім'ю народів, якщо звільниться від колоніальної залежності?

— Гадаю, що українська нація може гарантувати цілій Європі вільний розвиток культури. Допоки вона поневолена, бачимо, що і центральноєвропейські країни не можуть вільно розвиватися, бо є загроза для Західної Європи і цілого світу. Коли б українська нація здобула незалежність, відродила свою древню, хоч нині й знищену культуру, це позитивно позначилося б на розвитку інших народів. Адже наша нація — це витвір тисячоліть, і та українська духовність, душа така сформована і сильна, що чужоземне панування, хай навіть протягом кількох сотень років, не може докорінно змінити нашої духовної структури, нашої ментальності. Якщо ми струсимо комуністично-московське панування, то будемо себе віднаходити, відтворювати нашу культуру і вносити наші національні надбання у європейську скарбницю. Ми ж маємо геніальних людей, котрі досі були в полоні чужих культур або творили під чужими іменами для іншого народу, який дуже часто не знав, що вони є українцями. У нас — геніальний народ, і якби ми мали змогу бути собою, творити, то дуже скоро осягнули б те місце, яке нам належиться у Європі. Пригадую, як президент де Голь був у Києві і сказав, що тут є колиска цивілізації, культури. Думаю, що вже багато президентів і високих людей здають собі справу, як би для людства було добре, коли б українська нація здобула державність.

— У боротьбі за волю України загинули її найкращі сини і дочки, тяжкі випробування випали на долю тих, хто, зберігаючи вірність ідеалам, поневірявся по тюрмах, особливо нелегко доводилося жінкам...

— Українська жінка завжди відігравала особливу роль. Вона найбільше може дати для виховання дитини. Пригадую одну зустріч на Філіппінах з жінкою на ім'я Люся. Я дивувалася, як вона зуміла знайти мене серед тисячі гостей, що були на державному прийнятті. Ми з чоловіком її відвідали, вона вийшла нам назустріч і закричала: «Ребята, я тоже хохолка!». Я сторопіла. А Люся сказала, що трилітньою дівчинкою потрапила у московське середовище, там виховувалася, але знає, що вона — іншої національності, і стала нам співати: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...». Питаюся, звідки вона це знає. Відповідає, що мама, як колисала, то все їй ту пісню співала. Виховання матері залишилося їй на ціле життя. Основне завдання української жінки — виховати молоду генерацію, яка візьме на себе справу розбудови нації. Наші жінки мають ніжне серце. Вони опікувалися пораненими повстанцями, спритно розбудовували мережу Червоного Хреста, були не раз хоробрішими, ніж самі мужчини. А коли мережа була перервана, то налагоджувати контакти їхали жінки...

— Ви залишили Україну майже 47 років тому, але не відмовилися від боротьби за її волю. Очевидно, було нелегко утверджуватися в той часу західному світі.

— Очевидно, що не було легко. Але до певної міри ми почувалися сильними, бо ми вірили в свою ідею, знали, що вона справедлива, що ми служимо своєму народові і обороняємо його інтереси, а наші дії відповідають тому, чого хоче український нарід. Ми бачили, як завзято боролася Українська Повстанча Армія. Це була наша карта в міжнародній політиці. Боротьба тривала в концтаборах. Згодом прийшла нова генерація — в'язні сумління. Це давало нам підстави вірити, що ми відстоюємо ідеї, близькі нашому народові.

— Пані Ярославо, Ви очолюєте АБН, який нещодавно відновив свою діяльність на теренах України. Як оцінюєте його роль для здобуття республіками незалежності?

— Перша конференція поневолених народів відбулася 1943 року в Україні. Відновлений АБН на еміграції в 1946 році. Зараз він має відіграти роль для зміцнення контактів між поневоленими народами, бо якщо навіть всі вони вийдуть із складу Союзу, чого ми дуже хочемо, то й далі у них будуть спільні інтереси — зруйнована економіка, культура, є проблеми зв'язку з вільним світом. Нам легше буде, коли взаємно допомагатимемо розраховувати на сприяння Заходу, бо поки будемо відсталою країною, до нас не поспішатимуть. А у співпраці з такими народами, як і ми, зуміємо скоріше стати на ноги і вийти на світовий ринок, щоб зажити справді вільним життям.

— І останнє запитання: програма Вашого перебування в Україні дуже насичена. Чи вдалося Вам побувати у рідних місцях?

— Я родом з Теребовлянщини, і на короткий час мені вдалося відвідати рідні краї. Була на могилі мого батька, а де похована мама — не знаю... Бачила кузинок, але то були хоч і радісні, та короткі зустрічі. Маю надію, що наступного разу проведу більше часу в рідних місцях.

— Зичу вам щастя та успіхів!

— Дякую.

Сайт КУН